http://censor.net.ua/photo_news/204469/terroristicheskaya_ataka_na_dnepropetrovsk_10_vzryvov_na_ostanovkah_est_pogibshiefotoreportajvideo_obnovleno

Ля, мало російських сценаріїв, так тепер по білоруському пішли. Проблема України не в тоталітаризмі, не в корупції, не в бандитизмі і не в чомусь такому. Проблема одна - ідіотизм.

Ідіотизм тих, хто зверху, і ідіотизм тих, що знизу, котрі хавають те, що їм кидають. Бажаю усім їм премію Дарвіна якнайближчим часом. 

Кардинальне передозування текстом. Хочеться виплескувати його не голову усім зустрічним: доводити щось тим, хто не шукає доказів, дискутувати з тими, хто не хоче дискусії, пояснювати щось тим, кому осточортіли пояснення.

Більше не влазить. Літери відбиваються від очей, йдуть геть ображено, не знайшовши собі місця у свідомості. Літер забагато, вони налазять одна на одну, заважаючи будувати слова. Слова тісняться у перегружених речення, а ті - у непотрібних нікому текстах. Текст сам по собі ніколи нікому не потрібен. Текст вгризається у час, видряпуючи собі можливість жити у майбутньому. Сказані слова вицвітають на сонці. Чорнила висихають, а друкарська фарба осипається разом з папером. Байти у інтернеті бездумно копіюються з сервера на сервер.

Хотілося б написати багато про що. У голові лежать, цілком сформовані погляди на релігію, науку, філософію, соціологію і політику. Все розкладено по поличках і чекає слушної нагоди вилитися на голову випадковому слухачеві. Або читачеві. Я думаю, в українській мові (та й у всіх інших) бракує слова, подібного до "реціпієнт" у плані інформації. Антоніма до "автора", другої дійової особи у кожному тексті. От його мені і бракує.

Я чув, що деякі музиканти не вміють навіть репетирувати без публіки. Вони виставляють перед собою фото інших людей, щоб уявляти собі, що їх слухають. Текст, виплеснутий у порожнечу, порожнечею і залишиться. Сенс має тільки розмова, пряма передача інформації між двома особами. Такого роду текст може бути цікавим комусь третьому, може бути цікавим усім, але це тільки побічна дія. Писемність - дика суміш вуайєризму і ексгібіціонізму. Листок стерпить усе. Але навіщо?

На рахунок есквайра. За часів моєї молодості (гг), я часто читав журнал ХЗМ. Так от, там частину статей виходило українською мовою, частину (насправді більшість) - російською. При тому, що реклама, напевне, в есквайрі - українською (закон, дєтка), то кілька статей українською туди теж би вписалися. І кіпішу не було б, і вівці цілі. Але це, звісно, лише моя думка.

1. Чи не вперше за дуже довгий час мене ледь не затролили. Зловив себе на тому, що ледь не накатав гнівну відповідь на відверту провокацію. Старію, чи що...

2. Ніяк не можу зрозуміти звідки взялася мода вживати слово "штам" замість "штамп" у значенні затертих фраз і стереотипів. Штамп здається занадто простим словом? До речі, слово "штамп" є доста рекурсивним словом і зазвичай його використання ним і є.

портрет Шевченка на стіні у Хауса це звісно концептуально)

Сьогодні переглядаючи інфографіку, задумався чомусь як би я кричав, коли б потрапив під лід. Ну, не під лід, звісно, там вже кричати запізно, а коли б просто провалився. Нехитрими роздумами прийшов до висновку, що краще кричати "памагітє", ніж "допоможіть". Так швидше і більше людей зорієнтується, навіть не через свою замоскальщеність, а радше через мусолення цього крику у фільмах, піснях і книгах.

Потім задумався про те, що ніколи отак не кричав, у порожнечу, надіючись на те, що хтось врятує. Просив звісно допомоги, це зрозуміло, але в конкретної особи, допоможи мені будь ласка тут і отут. Або "народ, поможіть хтось з оцим". Навіть не знаю, як би я поводився, якби мене взялися вбивати у темному провулку. Чи чоловікам взагалі не пристало волати і відволікати навколишніх незнайомців від їх думок про смачну домашню вечерю і теплу ванну?

Колись, в дитинстві, в мене намагалися таки забрати якісь гроші, яких в мене тоді і не було, якщо чесно. Я тоді довго м'явся, підшукуючи правильні відповіді на стандартні запитання, аж поки на одне з них, "Ти що, дебіл?" на одному диханні відповів  "Нє, я не дебіл, я Юра". Агресори схопилися за животи від сміху, а я отримав змогу ретируватися. Чомусь кликати на допомогу тоді мені навіть в голову не приходило. Напевне, в нас так просто не прийнято...

Внаслідок житлово-комунальних проблем несумісних з домашніми тваринами у хороші руки віддається кішка. Мопед не мій, всі питання і пропозиції на ihormost@ukr.net, але можна і сюди в коментарі - я передам.

Двічі на місяць вона приходить в гості. Лякає мене стуком в двері. Дорікає зламаним дзвінком. Двічі на місяць вона приносить мені у трилітровій банці гарячий суп. Мені завжди цікаво, як вона його доносить таким гарячим і запашним. Вона мовчить.
 
Двічі на місяць, у той же самий час вона виростає на порозі нагадуванням про той світ, частиною якого я колись був. Вона приходить рівно опівдні, я завжди збираюся звіряти по ній час, проте звіряю лише календар. Вона сідає на розхитану табуретку і розповідає, хто з наших спільних друзів одружився, хто виїхав за кордон, а хто помер. Я роблю вигляд, що мені цікаво, наминаю гарячий суп і дивлюся на її шию. У неї там родинка, схожа на карту Італії. Коли я їй про це кажу, вона сміється.
 
Вона говорить довго, суп встигає вистигнути, сонце похилитися до заходу, проте я все так же не відриваю погляду від її родимки. І справді схожа, кажу я їй вкотре.
 
А тоді вона стоїть у дверях і роздає мені останні директиви. Щоб я частіше виходив з дому, щоб провітрював кімнату і не лінувався вставати з ліжка. Тоді вона йде, і перед тим як зникнути у темряві сходової клітки кидає на мене довгий, наповнений сумом погляд. Я думаю, вона чекає, запрошення  залишитися. Я думаю, вона знає, що його не буде.

Є три купони на параплани на ці вихідні. В нас не дуже виходить піти. Можу перепродати за символічну ціну. Нікого не цікавить?